Набережная, Бодрум

Почти месяц прошел после поездки (путешествием назвать как-то язык не поворачивается), а я так ничего еще и не написал о ней. Ленивый стал, жиром оброс… Так как далеко никуда не выбирались расскажу про Бодрум.

Бодрум оказался симпатичным курортным городком, набережная которого представляет собой типичный для Турции набор: яхты, пальмы, сувенирка, чай-кофе-капучино.

Но самое приятное то, что в Бодруме запрещено красить дома в любой другой цвет кроме белого!!! И это маленькое “но” сразу создает потрясающую средиземноморскую атмосферу. Как-то даже больше веет Грециеей, чем Турцией. До Греции, кстати, рукой подать – о.Кос всего в 5км от порта и туда ходит паром. Думаю, что в следующий приезд, надо будет обзовестить греческим шенгеном и мотнуть на денек туда. Если будет интересно, загляните на Кос с помощью Google Earth – там есть отличные пляжи в бухтах с белым песком.

Двери, Бодрум

Но стоит отойти немного от набережной, как Вы сразу сможете окунуться в атмосферу стареньких ближневосточных улочек, по которым я так люблю бродить. Конечно, это не Сирия и цивилизация практически выхолостила весь налет древности городка, но тишина и спокойствие этих улочек…мммммм.

Чего стоят только двери со звонками выполненными в виде руки Фатимы!?

Можно купить вот такой номерок на дверь

Вообще-то, если честно, эти двери напомнили мне колаж, который я делал по приезду из Туниса.

Из всей сувенирки активно продающейся на каждом углу, мне больше всего понравились керамические номерочки на двери. Как Вы уже, наверное, догадались, “дверная” тема мимо меня не пройдет.

Наверное, отдельно надо было бы рассказать про крепость, но про нее уже писано переписано… попав в нее, можно побродить мо музею подводной археологии посмотреть на амфоры всевозможных размеров и форм, а так же познакомиться с технологией изготовления оливкового масла:

Технология изготовления оливкового масла

Что мне нравится в Турции, так это то, что на каждом мысе, полуострове, крепости красуется их флаг

Пейзаж вокруг Бодрума

К вечеру набережная превращается в сплошной ресторан, во многих кафешках транслируют футбольные матчи.

Набережная, Бодрум

Подготовка набережной к вечеру

Прайс в одной из забегаловок

А, вот такие пейзажи Вы встретите если отъехать от Бодрума километр-другй:

п.Торба

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

Неймовірно швидко спливає час. А жаль – у цьому прадавньому унікальному місці хочеться бути й бути… Такого ніколи не відчуєш не побувавши тут, на цій вершині біля маленького православного монастиря, у оточенні скель, порослих південним сосновим лісом. Дивно, але тут, на самому вершечку, вітру нема. Десь подівся дощ, хоча біля підніжжя гір він не вщухав.

Але, ми мусимо хутко вертатись, бо якби ми забарилися, то не встигли б на запланований зворотній рейс. Вже долі ми зрозуміли, який шлях подолали, адже, стоячи між двох гір, щойно спустившись з однієї, здається нездійсненим піднятися на іншу.

Та ось ми знов у селищі, де швартуються пароплавчики. Потрапили ми туди, перетнувши той самий ліс, але взявши лівіше, вийшли на іншу вулицю. Тут так само бідолашні коти очікували на повернення своїх заможних хазяїв біля позапіраних маєтків. Скільки їм іще чекати? Коли тут розпочинається дачний сезон? Мабуть у кінці лютого.

У маленькій крамничці не втримався й купив кумедну баночку пепсі. Не те, щоб дуже хотілося, просто я таких ніде ще не бачив: щось схоже на малесеньку діжечку, але розмальована традиційно.

У кораблику вибрали місця так, щоб було видно Європу. Сусідами нашими були галасливі люди, що мотиляли прапорами, тупотіли ногами та волали „Аргентина”. Мабуть, то була група аргентинських вболівальників, що якимось чином потрапила на турецький острів. На щастя, коло них сидів арабський дідусь, який почав горланити на весь салон ліричну магрибську пісню, від чого аргентинці замовкли, а згодом почали розповзатись по закутках. Залишилося їх двоє чи троє, до них на наступній зупинці підсіли турецькі дівчата, та рудий бекпекер у окулярах. Цей міжнародний колектив згуртувався довкола дідуся, де вправлявся хоровим співом до кінця маршруту. Якою мовою вони співали – загадка не тільки для мене.

Остання ніч подорожі була неспокійною. У сусідньому номері поселився шанувальник водних процедур, який хлюпався у душі щогодини. Дивна конструкція ветиляційної шахти давала можливість достойно оцінити акустичні характеристики сусіднього санвузла. Після котрогось разу, я запхав рушник між ущільнювачем вентиляції та гратками жалюзі. Тиша тривала недовго: місцеві провайдери нарешті схаменулися, й по черзі перемикаючи мережі, почали вітати мене з прибуттям на терени Туреччини, надсилаючи sms-повідомлення. Десь о п’ятій зателефонував адміністратор, замість вітання увімкнувши симфонічну музику.

Внизу нас зустрів той самий водій, що привіз до готелю. Вночі Стамбул більше схожий на східне місто, аніж удень. Не сяють вітрини, мало рекламних щитів, не помітні багатоповерхівки. Лише тіні мінаретів та химерні обриси дахів на тлі ледь підсвіченого неба. Модні мерехтливі вогники обабіч дороги не здаються тут недоречними, лише додають втаємниченості нічному місту.

______

Пані офіцер, що командувала металодетектором при вході до аеропорту, звертається до мене турецькою. Не розуміючи, що вона каже, прошу її повторити те саме англійською. Вона посміхається, зрозумівши, що помилилася, повторює. Тож треба таке: чотирьох неповних днів турецького дощу більше ніж досить, щоб тебе не могли відрізнити від турка!

І як це воно сталось так,
Що в турка я перевернувся?
(Запорожець за Дунаєм)

Лютий 2006р.
Андрій Яковенко

Близькосхідна Європа, Частина 3, Острови

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

Мы спустились от нашей гостиницы к трамвайным рельсам. Здесь нам предстояло выяснить, каким образом мы сможем ездить на трамвае. В отличие от правил проезда в нашем трамвае, оказалось, что попасть на саму трамвайную остановку можно через турникеты (как в нашем метро), предварительно забросив в автомат жетончик. Где берутся жетончики? Их продают в киосках рядом с остановками, которые, как правило, есть только на одной стороне улицы. Стоимость проезда несколько смутила нас – в путеводителе LP была указана цена в пол-лиры, а на самом деле стоимость жетона оказалась 1,1 лира (чуть меньше доллара). Немного опешив от такой высокой стоимости проезда (мы то привыкли к 10 центам), мы решили идти к месту назначения пешком. И пошли… Оказалось, что идти надо довольно далеко (около 15 минут бодрым шагом), но эта прогулка дарит массу впечатлений. И потом, познакомиться с городом можно только, исходив его пешком! Шли мы все время вдоль трамвайного полотна. Местами улочки были такими узкими, что мы останавливались и прижимались к стене дома спиной, дабы не сетовать потом на поцарапанные трамвайными зеркалами уши. По дороге Андрей угостил нас каштанами, которые он до этого пробовал в Эмиратах. Вкусно! По вкусу нечто среднее между орехами и печеным картофелем. Каштаны продают смешнючие дядечки, которые ходят улицами и катят впереди себя железную тачку-жаровню. Каштаны обжариваются на железной поверхности стола-тачки и продаются на развес.

Улочки извилистые и симпатичные, немного напоминают Львов. Здания вдоль улиц старые добротные со множеством магазинчиков и кафешек на первых этажах. Дорога к Султан Ахмет спускается все ниже и ниже и, обогнув угол какого-то очередного здания мы застываем – перед нами открывается красивейшая панорама. Минареты и купола огромных мечетей высятся на фоне Мраморного моря. Все утопает в розах, анютиных глазках и цветущих вишнях. И это в начале января! Мы просто прошли сквозь парк-сад и оказались у входа в огромную мечеть. Народ входил и выходил, и мы тоже отважились заглянуть внутрь. Кладете сторожу на входе любую сумму денег, которую считаете нужной, снимаете обувь и заходите внутрь. Внутри очень красиво, тихо и благостно. Сразу захотелось сесть на ковры, которыми устлан пол, и долго-долго слушать тишину под огромным куполом этой чудесной мечети. Выйдя наружу и сориентировавшись по карте, мы прочитали в путеводителе название мечети – Султан Ахмет. “Какая красивая мечеть”, – подумали мы, – “и про нее мы как-то особо ничего не слышали”. Это уже на следующий день, когда мы искали Голубую мечеть, мы поняли что мечеть Султан Ахмет и Голубая мечеть – это одно и тоже.

Осмотр Святой Софии мы отложили на последний день из расчета – самое вкусное на последок. Купили мы дорогущие входные билеты, прошли навороченную систему турникетов и оказались внутри огромной мечети. Если честно, то внутри я чувствовала себя совершенно неуютно – холодно, сыро, темно. Кучи туристов ходят туда-сюда с фотоаппаратами и камерами. Снимать со вспышкой внутри запрещено, но это нигде не написано, просто возле каждой сохранившейся мозаики стоит музейный хранитель и всю свою смену кричит “Ноу флеш, … ноу флеш”. Кричит совершенно напрасно, т.к. все равно все снимают со вспышкой. Внутреннее убранство мечети, по крайней мере, для меня, показалось очень грустным зрелищем. Оставшиеся мозаики, безусловно, величественные в былом, позволяют представить, насколько красивой была церковь времен царствования императора Юстиниана. Затем, с завоеванием Константинополя Мехметом Завоевателем в 1453 году, церковь была на скорую руку переделана под мечеть, все мозаики закрашены или вовсе уничтожены.

В целом, хочу сказать, что, будучи в Стамбуле, конечно же, нельзя не посетить Святую Софию. Просто не настраивайтесь увидеть “восьмое чудо света”, настраиваться вообще на что-либо вредно .

Очень довольны мы остались посещением Римской Цистерны, которая находится в 2-х минутах ходьбы от Айя Софии. Построенная в 532 году императором Юстинианом, Римская Цистерна является огромным хранилищем для воды. 70 м в ширину и 140 м в длину – крыша цистерны поддерживается 336 колоннами. Вода накачивалась из резервуара рядом с Черным морем и доставлялась к цистерне по 20 километровому акведуку. Цистерна может содержать 80 тыс. кубометров воды. Особенно хорошо, на мой взгляд, прогуляться внутри цистерны в летнюю жару. Вы просто бродите переходами и мостиками между колонн, подсвеченных фонариками, внизу под вами проплывают колонии огромных рыб. Из суеты большого города вы попадаете в тишину, прохладу и полумрак. Создается впечатление, что вы попали в другую эпоху и, выйдя наружу, окажетесь в старом Константинополе.

Февраль 2006г.
Марина Яковенко

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

Трамвайчики-пароплавчики швартуються по декілька штук. Пасажири перебігають по трапах, по черзі перетинаючи палуби тих суден, що підійшли раніше, й, добігши до крайнього, займають кращі місця. Ми вмостилися на верхній палубі коло батареї, з видом на Азію. За дверима продавали духм’яний чай, за вікном ляпотів дощ, а за кормою кувікали чайки. Від батареї розходилося неочікуване тут тепло, а у череві судна сонно мурмотів двигун, що на початку подорожі чомусь вищав герцами й децибелами, наче літак, але згодом схаменувся, та став звуком нагадувати очманілого кота.

Перша зупинка – на азійському березі, біля якогось стародавнього кількаповерхового вокзалу, де можна пересісти з корабля на поїзд, або навпаки. На мою думку, це дуже практично – щоб не будувати два вокзали (морський та залізничний), збудували один. Відвідувати Азію ми не стали: на все свій час.

Те, що я звик називати гирлом, у Стамбулі зветься Мармуровим морем. Там дійсно береги розходяться дуже широко, але, як на мене, в морі води має бути значно більше. За усіма правилами острівці мали з’явитися з-за обрію, але цього разу з щогли ніхто не заволав “земля!!!” Просто, по-буденному, крізь мокрі, запітнілі віконця, крізь стіну дощу та клапті туману, раптом визирнв порослий густим лісом архіпелаг, на невеличких пристанях якого нас чекали майбутні пасажири.

Острови більше нагадували південну Європу, а не Туреччину. Невеличкі селища коло води мали виключно європейську забудову. Майже всі будиночки являли собою тимчасово пустуючи дачі, що попритулювалися одна до одної на схилах гори, яка, власне, й була островом.

Наша зупинка була на останньому з островів. Куди йшли кораблі далі – невідомо, адже там були лише море та вітер.

Проходимо браму, опиняємось на вулиці, де нас починають благати завітати до якихось ресторанчиків. Як тут дивно: по вулицях бігають коти, собаки, відповідно, сидять на дахах. Замість автомобілів їздять кінні “тарабайки”. З машин ми тут бачили лише “швидку” та прикордонників. Блукаючи вуличками, проходимо повз католицький храм. Потім знаходимо шлях, що веде вгору. Вже потім ми второпали, що туди ведуть всі доріжки, треба тільки по них із натхненням покружляти. Вже в лісі, коло стародавнього цвинтаря цікавимось у інтелегентного дядечка, чи далеко ще до монастиря Святого Георгія, на що нам відповіли, що має бути десь близько одного кілометра. Згодом з’ясувалося, що було мінімум три. Якось нам навіть здалося, що ми схибили та проминули потрібне відгалуження від основної дороги. По ліву руку ми залишили якийсь велетенський дерев’яний будинок з повибиваними вікнами та відірваними дверима. У всій споруді не було жодної вертикальної стіни, здавалося, ніби її хотіли видерти з землі, та фундамент виявився надто міцний. З-за паркану вискочив дебелий собака, але пізнавши “своїх”, повернувся до своїх обов’язків. Серед мокрих дерев примарами рухалися білі та сиві коні, викликаючи з пам’яті мультипликаційний персонаж “лошадка”, яку побачив їжачок у тумані. Коней ніхто не пас, вони ходили й скубли траву, кущі та одне одного.

У долині між двох гір – майданчик з покинутим возом, одне з коліс якого, лежить посеред дороги. Трохи нижче майданчика – ще одне селище, трохи менше за те, до якого ми припливли. Десь на горі – щогли якихось антен. До них веде викладена півколами бруківка. Без передиху майже бігом направляємося туди, бо іншого напрямку просто не існує. З хащів вистрибує сірий кіт та біжить за нами, не відстаючи, майже всю дорогу наверх. Не наважуся сказати, яку відстань ми подолали, крокуючи по бруківці, можу лише зауважити, що не варто її називати простою прогулянкою. Невеличка доріжка до згаданих антен занурюється у хащі праворуч, але нам потрібно пройти прямо менше ста метрів і ми, нарешті, на вершині.

Близькосхідна Європа, Частина 2, Галатська башт | Близькосхідна Європа, Частина 4

 Лютий 2006р.
Андрій Яковенко

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

Я не буду писати про те, як можна нескінченно довго, неначе під гіпнозом, спостерігати за вузенькими мощеними вуличками, що хаотично збігають із схилів, стікаючись та розбігаючись, мов скам’янілі струмки. Про те, як грають промені сонця на барвистих череп’яних дахах неповторних будиночків. Про те, як шалений вітер проносить над містом розірвані на шмаття низькі хмари, крізь які визира сонце та клапті чистого неба, щомиті змінюючи пори року, немов гортаючи літа міста. Навіть заплющивши очі, відчуваєш як місто тебе поглинає, розчиняє в собі, зростається з тобою. Неповторний гамір вулиць, лемент чайок, гудки теплоходів, спів з мінаретів та майже європейська фонетика вже не дуже чужої мови затягує настільки, що ледь встигаєш втямити, що перестаєш сприймати дійсність, як реальність. Тікаю на ліфтовий майданчик, бо на перший раз вражень забагато.

Трішечки приголомшені шукаємо зворотній напрямок до мосту. Рельєф та лаконічно-доброзичлива жестикуляція мовчазних тубільців полегшують нашу задачу: адже відомо, що всі шляхи ведуть до Риму, а всі річки впадають у Амазонку. Всі калюжі, що розбризкувалися колесами авт, збігали каламутними рівчачками десь у долину, десь туди ж вказували перехожі, а пароплави, що перегукувалися у бухті, не дозволяли нам схибити.

Імовірно, за кращої погоди, у цих кварталах йде жвава торгівля дрібною побутовою технікою. Майже всі крамнички на той час були зачинені, але з неосвітлених вітрин “визирали” приймачі, праски, телевізори й тому подібне. У одному місці тротуар був вщент захаращений коцюбами, за допомогою яких до даху кріплять телевізійні антени. Трохи далі я на тротуарі коло магазину побачив підключену антену-тарілку, що знаходилася у середині чималого гратяного ящика, й була зачинена на замочок.

Та насамкінець, вийшовши з того “мурашника” ми таки дісталися відправної точки нашого вранішнього маршруту, та подалися до трамвайної зупинки, де контролер переконував двох африканців сплатити проїзд, а не лізти на станцію по шпалах.

В той день, а точніше ввечері, підняло настрою випадкові відвідини стихійного ринку. Продавалося все, що можна було уявити: піратські диски, мокрий мотлох, взуття, що було у вжитку, парасольки за ціною сендвіча та сендвічі, що були безцінні. Все довкола волало, репетувало та вищало. Думаю, що виторги тут мізерні, але “бізнесмени” все одно не залишають свою справу, бо участь у подібному дійстві – питання престижу. Зайшовши до підземного переходу, ми поволі просувалися по вузенькій доріжці, утвореній купками товару, розкладеного галасливими торгівціми обабіч проходу. Якось, нам вдалося обігнати діда, що штовхав по тій же доріжці циклопічний триколісний самовар, з димаря якого полохкотіло полум’я. Зазначений транспортний засіб займав майже все вільне місце, тож власники товару метушливо підбирали все те, що могло потрапити під колеса. Але згодом ми були змушені оминати ще одного діда. Цей старий рухався назустріч і котив перед собою не менший віз горіхів, під колесами якого вже щось тріщало. Як діди розминулися – не уявляю.

Близькосхідна Європа, Частина 1 | Близькосхідна Європа, Частина 3, Острови

Січень 2006р.
Андрій Яковенко

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

Сьогодні зранку у новинах був репортаж з Туреччини. Тепер це модно, адже ця країна тепер у першу чергу асоціюється із пташиним грипом, тему майбутньої пошесті тепер не оминають навіть суто рекламні видання. Але цього разу нас спробували здивувати іншим: у Стамбулі все засипане снігом, транспорт там не їде, злітні смуги аеропортів заблоковані кучугурами, а рух у Босфорі припинено. Там тепер майже мінус п’ять градусів. Але ж у нас мінус двадцять п’ять! Хочу в Стамбул! Вірніше – знов хочу. “Знов” – це через те, що щойно минуло два тижні, як ми повернулися з цього європейського міста азійської країни. Мені тепер навіть важко пригадати, коли вперше я почав лаштуватися в ту подорож, яка стільки разів щоразу відкладалося. Та нарешті, між Різдвом та старим Новим Роком, ми вибралися.

Маленький Боїнг на шаленій швидкості починає знижуватись. За вікнами – суцільний морок. Але, на висоті близько одного кілометра (якщо вірити моніторам), літак виринув з-під хмар і, не знижуючи швидкості, став розвертатися, заходячи на посадку. Під нами було розбурхане Мармурове море, де вітер ганяв хвилі, увінчані “барашками”. З такої висоти можна було розгледіти не тільки танкери та океанські лайнери, але й дрібні буксири та рибальські човни. Та несамовитий низовий вітер дошкуляв не тільки тим, хто був на морі, але й тим, хто летів над ним: літачок тремтів, як птах, його кидало в різні боки та посипало то снігом, то дощем. Та пілоти вправно вели машину, незважаючи на подібні дрібниці. Зрештою ми стали гасити швидкість і у черево літака націлилися гостроверхі мінарети стародавніх мечетей, а на череп’яних дахах більш пізньої забудови забіліли унікальні, виключно турецькі, антени етерового телебачення. Торкаємося смуги, майже в ту ж мить вмикається реверс, при цьому чутно, як під сидіннями починають рухатися торби та валізки, яким не було за що вчепитися.

Перше враження від міста – мало машин, багато асфальту, уважні та спокійні водії. Майже всі міста, де мені пощастило побувати, очевидці характеризували заяложеним терміном “місто контрастів“. Якоюсь мірою я завжди був із цим згоден. Завжди, але не цього разу. Сучасний Стамбул є дивним містом, де не контрастують між собою стародавні сірі стіни споруд часів Константинополя з ультрасучасним швидкісним трамваєм, який бесшумно рухається по вузеньких провулках. А один з найдовших у світі мостів не спотворює своїм модерновим виглядом пейзаж азійського берега, що дійсно більш схожий своєю низькоповерховою забудовою на якесь близькосхідне місто, аніж на сучасний мегаполіс.

Якщо висловитися якомога коротше та точніше – все, про що я довідався з путівників та відгуків туристів, дійсності майже не відповідало. Це було справжнім сюрпризом. Власне, я відкривав для себе місто, яке, як до цього часу мені здавалося, збереглося лише в романах Малика та Загребельного.

По Стамбулу бігати – марна справа. Жоден екскурсовод не покаже вам стільки цікавинок, скільки їх саме розкриє це неймовірне місто. Тут треба повільно чвалати по бруківці, заходити, куди заманеться та не перейматися дрібницями. Тут смачно годують, чудово співають, душевно балакають “за жизнь”. Тут безліч котів, а вони знають, де варто селитися.

Тут чимало книгарень, адже стамбулці багато читають. Читають, навіть вмостившись серед стелажів магазину і ніхто цьому не перешкоджає. Можливо, причина тому є непомірні ціни на книги.

А ще стамбульці рибалять. Гатка, уздовж Босфору вся викладена купками каміння, подекуди навіть є халабуди з того ж каміння, скріпленого цементовим розчином. Все це – спорудки, що їх зробили рибалки, “закріпившись”, на рибних місцях. Щось подібне я бачив хіба що у Києві на Дніпрі. Досить оригінальний процес я спостерігав на Галатському мосту, що перекинутий через бухту Золотий Ріг: рибалка чіпляє до спінінга невеличку сітку, та закидує її у звичайний спосіб, так, мовби на кінці льоски причеплена блешня. За допомогою цього пристосову ловиться дрібна рибка, яка у свою чергу служить наживкою для більш солідної здобичі. Найсоліднішою здобиччю у біогеоценозному ланцюжку є зголоднілі перехожі, які споживають цю ж таки рибу у ресторанчиках, що у великій кількості розташовані на першому поверсі мосту. Конструкція мосту – нехитра, але оригінальна: з двох берегів бухти тягнеться двоповерхова металева конструкція, при цьому підлога першого поверху не набагато вище рівня води. Як вже згадувалося, перший поверх зайнятий ресторанчиками, але за винятком фарватеру, де є розрив і де проходять невеличкі пароплавчики. Над “розривом” існує рухома частина “другого поверху”, підйом якої забазпечує прохід більших суден. Дуже цікаво спостерігати, сидючи у одному з ресторанчиків, як один з шнурків, що спускається у воду з поверху, по якому їздять трамваї, раптом напружується, починає змотуавтись, а рибка, що раптом вихоплюється з води, злітає метрів на п’ятнадцять та зникає десь угорі.

Дуже близько від Галатського мосту, де він зростається з північним берегом Золотого Рогу, знаходиться нижня станція так званого “Тунелю”. Що воно є, я так і не зрозумів. Щось схоже на старезний підземний фунікулер. Підземелля викладено цеглою, порослою мохом. Вхід – по дрібних жетончиках, які завбільшки з одно-копієчну монетку. На мапі станції “тунелю” позначені так само, як і станції метро. Але, що ж власне таке “метро по-стамбульськи“, з’ясувати, за браком часу, не пощастило.

Вийшовши з верхньої станції на поверхню, уточнюємо, чи дійсно ми знаходимося у районі Істікляль. Помилки не сталося, адже зупинок лише дві: перша й остання. Перше, що вразило – два автобуси міліції у повній амуніції та при зброї. Торпедо обох автобусів були закладені сендвичами, термосами та одноразовим посудом і мені залишилося порадуватись за служивих, про яких так дбає держава. У Стамбулі взагалі багато поліції, пішої, дорожньої, автопатрулів та якихось карабінерів. Цікаво, що на машинах вони рухаються, постійно увімкнувши обидва проблискових маячки, що неприпустимо скрізь, де я бував до цього, бо це паралізувало б вуличний рух.

Істікляль – пішоходна вулиця європейського типу, де цікаво аборигенам, та нудно мені, бо за чимось подібним можна податися не перетинаючи кордону. Кажуть, тут ходить трамвай, я навіть бачив рейки. Замість бруківки тут все вимощене плиткою формату А4, що не запобігає утворенню калюж, у які я раз у раз потрапляв. Бачили ми там крім усього якісь амбасади, скоб’яні лавки, сувенірні магазини, крамниці несправжніх старожитностей та бутіки з різним мотлохом. Коли дощ трохи вщух, вдалося розгледіти православну церкву, але, на жаль, внутрішня її брама була зачинена. Зачинено було, також, у вірменському храмі. Якось, само по собі, опинилися ми на так званому “рибному базарі“. Власне, то був не базар, я провулок, де торгували рибою та іншими морськими стравами. Ми там навіть зїли щось важкозрозуміле у підозрілій забігайлівці. Проблем не виникло, але там, звідки я родом, таке не їдять. Згодом ми знайшли справжній рибний базар, але то – згодом. Мій підсумок: Істікляль чудовий, але не для нас. Мандрувати там нема де.

Близькосхідна Європа, Частина 2, Галатська башта

Січень 2006р.
Андрій Яковенко

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

Смотреть фоторепортаж. Фото сделаны во время путешествия в Стамбул в период с 8 по 12 января 2006.

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post

• Recommend on Facebook
• Buzz it up
• Share on Linkedin
• Tweet about it
• Subscribe to the comments on this post