Перші ознаки кордону ми помітили за пів-кілометра до кінцевої зупинки. Десятки "жигулів", "лазів" та вантажівок стояли у черзі на вузенькій сільській доріжці, нагадуючи скупчення машин перед залізничним переїздом. Але ближче до переходу ця ілюзія помалу зникала, стали з"являтися кіоски з автостраховками та обмінні пункти валют, де був написаний курс нових для нас грошей – злотого. Поміж тими спорудками поприлаштовувалися місцеві бабусі, що з торб продавали якесь їдло, цигарки та тому подібне. Бігали якісь діти, водії носилися з папірцями, торбешники тягали брудні картаті торби. Скрізь сновигали "професіонали", які мали якийсь свій "інтерес" у цьому безладі. Але ми, вийшовши з автобуса, проминули ту круговерть й перетнувши майданчик, вийшли до групи якихось панів у плямистому однострої. То таки були прикордонники, але далі йти нам не було дозволено і найдебеліший з тих панів щось проревів та лаконічно вказав рукою напрямок. Все зрозуміло: там, куди він показував заходилася ресторація, що мала назву "Піша хода", відповідно, та сама піша хода мала відбуватися десь поруч. Метрах в п"ятидесяти таки знаходилася брама, від якої до пропускного пункту вела подвійна доріжка, де перед правими дверима юрбилися ті, хто мав потрапити на польський бік кордону. По обидва боки коридору був свіжопофарбований гратяний паркан, над яким був натягнутий модерновий бляшаний колючий дріт. Під ногами – банальний "паркет" з плитки "від Сан Санича". Час від часу з КПП виходив офіцер і робив спроби навести лад у натовпі, що чимдалі більшав. Більшість із бажаючих перетнути кордон були поляки з навколишніх сіл, які заробляли контрабандою тютюну та горілки. Що цікаво, під пахвою вони несли звичайну горілку, таку яку продають у наших магазинах, але, стоячи у черзі, сьорбали якесь смердюче питво, наливаючи його з пластмасових пляшок (чимось подібним я поливав ковзанку перед гаражем, бо інакше не міг заїхати. Льод від рідини таки пошерх, але тепер треба латати асфальт). Серед натовпу виділялася компанія так званих "бекпекерів", із величезними лантухами за спиною та оброслими мохом черевиками, що були притяті до лантухів шнурками на рівні обличчя йдучих позад них колежанок. Шанцевий інструмент та сокири на поясі переконливо свідчили про перспективність їхніх намірів. Мальовничий вигляд того колективу не залишав сумнівів, що вони принаймні тиждень, як досягли гармонії з природою і тепер на них чекає сумне цивілізоване сьогодення.

Я ніколи не був палким прихильником "євроінтеграційних процесів" і ніколи не замислювався над тим, як оті процеси відбуваються. Але цого разу сам мав честь брати участь у одному з тих дійств. Припускаю, що видовище можна охарактеризувати як "спортивне" та "захоплююче". От тільки єдиний свідок того – худющий пес – без цікавості спостерігав за нами із своєї конури по той бік паркану.

Вийшовши з дверей пропускного пункту, розглядаю перше у своєму паспорті свідчення про те, що я залишив межі України "по землі". Решта печаток носили назву аеропорту, а тут було написано "Шегині". Стоїмо на нічийній землі, далі – той самий коридор, але між доріжками тепер паркан, крізь який активно спілкуються якісь метушливі панянки, передаючи туди-сюди дрібні предмети. Напевно це є аналогом магазинів "Д"юті фрі", бо ми знаходилися за межами обох держав, відповідно, тут не діяли митні правила. Побачивши, що всі побігли, біжимо і ми. Добігаємо до хвіртки, де стоять польські солдати й далі не пускають. Колеги по "інтеграції" починають казитися та репетувати щодо того, буцімто порядку має бути більше. Люди збиваються щільніше, бо позаду все дужче натискають ті, хто щойно прибув. Думаю, що згодом кількість людей у натовпі сягала понад пів-тисячі. У такій тісняві мені ще не доводилося бувати. Ситуація була досить небезпечною, адже будь-кої миті натовп міг роздушити тих, хто стояв біля паркану, або, прорвавши кордон, затоптати.

До цього моменту я й гадки не мав, що сім"я братніх європейських народів така тісна і (не повірете) – смердюча. Тільки не подумайте, що я пихатий та бундючний, звик до комфорту та дорогих готелів. Я чудово пам"ятаю, що нагадували мої солдатські онучі після тижневого використання у пустелі. Мені траплялося бувати у селищах бенгальських заробітчан на Близькому Сході. Ще до кінця не вийшла з моди їзда у годину-пік на тролейбусі радянського виробництва. Та всієї моєї підготовки та досвіду виявилось недосить.

Поблизу того місця, де ми стояли, проходила контрольно-слідова смуга, обабіч якої було накидано безліч пластикових пляшок та паперова упаковка сигаретних блоків. Трохи пізніше з"ясувалося, що сигарети пересипалися у кеди чималого розміру, потім ті кеди взувалися на ноги схудлих контрабандистів і таким чином потрапляли на той бік кордону, де їх (сигарети) використовували за призначенням.

Солдати відкрили хвіртку і знову всі побігли. На кінці коридору знову загородка. Чекаємо невідомо чого. Зненацька люди з рюкзаками почали лізти на паркан, завалюючись разом із своєю ношею на протилежному боці. Все відбувається під контролем мордатого капрала, який час від часу допомагає підвестися тим, кому це важко зробити самотужки. Зелена фарба у тому місці, де вони лізли, була геть обдерта, я подумав, що то і є зелений коридор. Мабудь що так, але не для всіх. Поки ми там стояли, перелізти було дозводено тільки старезній пані на милицях та організованій групі музик із тромбоном і контрабасом. То було дійсно жалюгідне видовище: занехаяна місцина, обдертий, багато разів ремонтований паркан, на який лізуть п"яні люди з мішками. По той бік стоять мокрі від дощу солдати, а над ними майорить прапор Євросоюзу. А над дверима будки, куди нас не пускали, було написано про якийсь важкозрозумілий "велкам". Того "велкаму" ми чекали години зо три.

Чимдалі я стояв у натовпі, тим більш чарівним місцем мені здавалися всі аеропорти, де мені траплялося побувати. Українськи прикордонники та митники (які, між іншим, жодного разу не зазирали в мій багаж) могли послужити зразком ввічливості. Особливо після того, як польський капрал-прикордонник став душити горе-туриста, який співав гімн занадто голосно.

Починають потроху пропускати всередину. Згодом заходимо і ми. Два віконця з офіцерами, над одним написано "для громадян Європи", над іншим, відповідно "для негромадян Європи". Всі стають там, де черга коротша. Даю паспорт майору. Він знаходить польську візу, й починає гортати далі. Намагається щось збагнути, але, очевидно, служба не дозволяє. Питає, куди я їду. Відповідаю, що у Краків. Що я там хочу? Копальні дивитися хочу. Гортає пасторт знов, щось читає. Очевидно, у їхному селі такого ще не бачили, а у майорській школі про таке тільки чули. Потім дивиться на мене так, ніби я цілюся в нього з рогатки. Тоді до нього раптом дійшло – якщо у туриста є польська віза а до того він мав певну кількість непольських віз (переважно тих країн, назви яких важко читаються майорами), то той турист має явно антиєвропейський паспорт. Повів він мене у якусь буцегарню, покликав ще якогось типа, одягненого як паліцай часів Другої Світової. А ще нас стеріг солдат, який весь час дрімав. Стали вони передивлятися все, що я віз. Найбільший "фурор" у них викликав запас соків для всієї нашої компанії, літрів зо два у маленьких пакетиках. Коли вони запитали "для чєго це", я не зміг відповісти, бо мені забракло повітря. Але то був тільки початок. Потім вони взяли ксерокопії моїх документів, витягли аркуш із копією першої сторінки паспорта та й знов за своє: "для чєго це?". Тут я відразу знайшовся: "Коли паспорт вкрадуть, то буде замість нього". Повірили. Після того знаходять медичний страховий поліс, без якого, доречі, до Польщі їхати заборонено. Але мої нові друзі, схоже, таке бачили вперше. Стали щось там вичитувати, хоча ці документи скрізь у світі однакові. Тож я мусив їм пояснювати, як ним користуватися. Ще їм дуже сподобався моток жовтого скочу, який, як надзвичайно корисну в дорозі річ, я за звичкою беру з собою. А, оскільки той скоч я купив у арабській країні, тож і напис на ньому виконаний арабською мовою. Не чекаючи чергового запитання, кажу: "то до взуття". Одна користь від того обшуку була в тому, що у моїй куртці вони познаходили такі кишені, про які я й гадки не мав.

Чесно кажучи, мені це все дуже набридло. На той момент мені вже було байдуже, чи потраплю я на територію Польщі, яку тепер я ототожнював з натовпом "туристів" та митно-прикордонною службою. Стоячи на порозі Євросоюзу і спостерігаючи таку божевільню, мені вже хотілося повернутися додому, де ніхто не спитає "для чого потрібен яблучний сік?" Те, що я тут побачив, скоріш нагадувало якийсь закуток Радянського Союзу, що невідомо яким чином зберігся, незважаючи на те, що підросло ціле покоління, яке вже не знало тієї країни. Мушу зауважити, що офіцери чудово розуміли українську, але зрозуміти їхню польську мені було досить складно. Припустивши, що тут, як і скрізь, повинні знати мови міжнародного спілкування, я перейшов на англійську, сказавши, що польської не розумію. Так і поговорили – вони мене запитують польською, я відповідаю англійською (хоча міг би й будь-якою іншою, бо вони нічого не розуміли). Тільки на запитання, чи бував я раніше у Європі, я відповів: "Я щойно звідти прийшов." Не знаю, що спрацювало, але тоді вони миттєво припинили обшук і вийшли з кімнати, вибачившись і сказавши, що я у тій кімнаті можу знаходитися стільки, скільки мені потрібно, щоб скласти свої речі.

На щастя, Польща виявилася зовсім не такою, яку ми ЇЇ побачили на кордоні. Привітні люди, уважні ввічливі службовці. Не було жодного моменту непорозуміння. Тож і про кордон ми майже не згадували.

Травень 2005р.
Андрій Яковенко