Близькосхідна Європа, Частина 3, Острови

Найголовніше в мандрах – уникати компанії так званих “організованих туристів”. Це правило спрацьовує навіть, якщо ви зайняті звичайною пішою прогулянкою по центру міста у оточенні собі подібних. Завжди корисно озирнутися довкола й, побачивши бригаду, озброєну відеокамерами, перейти на протилежний бік дороги. Але ніщо вас не врятує, якщо по ваших слідах іде група японських туристів. Серед інших вони відрізняються бововняними пов’язками, що затуляють їм верхні дихальні шляхи. Ці хлопці вас оточать з усіх боків, почнуть цвірінькати як горобці, та незграбно з’являтимуться у всіх кадрах, у яких їх не мало б бути. Ще й не звертатимуть на вас ніякої уваги, наче ви є елементом сучасної архітектури, а не жива істота, що належить до того ж біологічного виду, що й вони. Прискорювати рух, або навпаки – відставати від них не має ніякого сенсу, все одно японці гуртуватимуться довкола вас і їхній натовп вируватиме у ваших очах доти, доки вони зненацька не пощезнуть у якомусь відгалуженні вулиці велилюдного міста. На превеликий жаль, Стамбул виявився дуже “японізованим”. І от що цікаво – ми випадково знайшли місце, де японців не було взагалі. В це важко повірити, але це місце знаходиться у центрі Стамбула, де свіже повітря, де гори, де справжній сосновий ліс, у якому, навіть, можна заблукати. Дістатися туди можна громадським транспортом, кинувши жетон у турнікет і сівши на трамвайчик. Щоправда, трамвайчик не звичайний, а водоплаваючий, що бігає не по рейках, а по Босфору і станції його росташовані не на вулицях міста а на острівцях протоки. Власне, на ті острови ми й подалися.

Стамбул. Трамвайчики-пароплавчики

Трамвайчики-пароплавчики швартуються по декілька штук. Пасажири перебігають по трапах, по черзі перетинаючи палуби тих суден, що підійшли раніше, й, добігши до крайнього, займають кращі місця. Ми вмостилися на верхній палубі коло батареї, з видом на Азію. За дверима продавали духм’яний чай, за вікном ляпотів дощ, а за кормою кувікали чайки. Від батареї розходилося неочікуване тут тепло, а у череві судна сонно мурмотів двигун, що на початку подорожі чомусь вищав герцами й децибелами, наче літак, але згодом схаменувся, та став звуком нагадувати очманілого кота.

Стамбул. Перша зупинка - на азійському березі, біля якогось стародавнього кількаповерхового вокзалу

Перша зупинка – на азійському березі, біля якогось стародавнього кількаповерхового вокзалу, де можна пересісти з корабля на поїзд, або навпаки. На мою думку, це дуже практично – щоб не будувати два вокзали (морський та залізничний), збудували один. Відвідувати Азію ми не стали: на все свій час.

Те, що я звик називати гирлом, у Стамбулі зветься Мармуровим морем. Там дійсно береги розходяться дуже широко, але, як на мене, в морі води має бути значно більше. За усіма правилами острівці мали з’явитися з-за обрію, але цього разу з щогли ніхто не заволав “земля!!!” Просто, по-буденному, крізь мокрі, запітнілі віконця, крізь стіну дощу та клапті туману, раптом визирнв порослий густим лісом архіпелаг, на невеличких пристанях якого нас чекали майбутні пасажири.

Острови більше нагадували південну Європу, а не Туреччину. Невеличкі селища коло води мали виключно європейську забудову. Майже всі будиночки являли собою тимчасово пустуючи дачі, що попритулювалися одна до одної на схилах гори, яка, власне, й була островом.

Наша зупинка була на останньому з островів. Куди йшли кораблі далі – невідомо, адже там були лише море та вітер.

Проходимо браму, опиняємось на вулиці, де нас починають благати завітати до якихось ресторанчиків. Як тут дивно: по вулицях бігають коти, собаки, відповідно, сидять на дахах. Замість автомобілів їздять кінні “тарабайки”. З машин ми тут бачили лише “швидку” та прикордонників. Блукаючи вуличками, проходимо повз католицький храм. Потім знаходимо шлях, що веде вгору. Вже потім ми второпали, що туди ведуть всі доріжки, треба тільки по них із натхненням покружляти. Вже в лісі, коло стародавнього цвинтаря цікавимось у інтелегентного дядечка, чи далеко ще до монастиря Святого Георгія, на що нам відповіли, що має бути десь близько одного кілометра. Згодом з’ясувалося, що було мінімум три. Якось нам навіть здалося, що ми схибили та проминули потрібне відгалуження від основної дороги. По ліву руку ми залишили якийсь велетенський дерев’яний будинок з повибиваними вікнами та відірваними дверима. У всій споруді не було жодної вертикальної стіни, здавалося, ніби її хотіли видерти з землі, та фундамент виявився надто міцний. З-за паркану вискочив дебелий собака, але пізнавши “своїх”, повернувся до своїх обов’язків. Серед мокрих дерев примарами рухалися білі та сиві коні, викликаючи з пам’яті мультипликаційний персонаж “лошадка”, яку побачив їжачок у тумані. Коней ніхто не пас, вони ходили й скубли траву, кущі та одне одного.

У долині між двох гір – майданчик з покинутим возом, одне з коліс якого, лежить посеред дороги. Трохи нижче майданчика – ще одне селище, трохи менше за те, до якого ми припливли. Десь на горі – щогли якихось антен. До них веде викладена півколами бруківка. Без передиху майже бігом направляємося туди, бо іншого напрямку просто не існує. З хащів вистрибує сірий кіт та біжить за нами, не відстаючи, майже всю дорогу наверх. Не наважуся сказати, яку відстань ми подолали, крокуючи по бруківці, можу лише зауважити, що не варто її називати простою прогулянкою. Невеличка доріжка до згаданих антен занурюється у хащі праворуч, але нам потрібно пройти прямо менше ста метрів і ми, нарешті, на вершині.

Близькосхідна Європа, Частина 2, Галатська башт | Близькосхідна Європа, Частина 4

 Лютий 2006р.
Андрій Яковенко

 

You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. Both comments and pings are currently closed.

AddThis Social Bookmark Button

Comments are closed.