Близькосхідна Європа, Частина 4

на цій вершині біля маленького православного монастиря

Неймовірно швидко спливає час. А жаль – у цьому прадавньому унікальному місці хочеться бути й бути… Такого ніколи не відчуєш не побувавши тут, на цій вершині біля маленького православного монастиря, у оточенні скель, порослих південним сосновим лісом. Дивно, але тут, на самому вершечку, вітру нема. Десь подівся дощ, хоча біля підніжжя гір він не вщухав.

Дивно, але тут, на самому вершечку, вітру нема


Але, ми мусимо хутко вертатись, бо якби ми забарилися, то не встигли б на запланований зворотній рейс. Вже долі ми зрозуміли, який шлях подолали, адже, стоячи між двох гір, щойно спустившись з однієї, здається нездійсненим піднятися на іншу.

Та ось ми знов у селищі, де швартуються пароплавчики. Потрапили ми туди, перетнувши той самий ліс, але взявши лівіше, вийшли на іншу вулицю. Тут так само бідолашні коти очікували на повернення своїх заможних хазяїв біля позапіраних маєтків. Скільки їм іще чекати? Коли тут розпочинається дачний сезон? Мабуть у кінці лютого.

У маленькій крамничці не втримався й купив кумедну баночку пепсі. Не те, щоб дуже хотілося, просто я таких ніде ще не бачив: щось схоже на малесеньку діжечку, але розмальована традиційно.

У кораблику вибрали місця так, щоб було видно Європу. Сусідами нашими були галасливі люди, що мотиляли прапорами, тупотіли ногами та волали „Аргентина”. Мабуть, то була група аргентинських вболівальників, що якимось чином потрапила на турецький острів. На щастя, коло них сидів арабський дідусь, який почав горланити на весь салон ліричну магрибську пісню, від чого аргентинці замовкли, а згодом почали розповзатись по закутках. Залишилося їх двоє чи троє, до них на наступній зупинці підсіли турецькі дівчата, та рудий бекпекер у окулярах. Цей міжнародний колектив згуртувався довкола дідуся, де вправлявся хоровим співом до кінця маршруту. Якою мовою вони співали – загадка не тільки для мене.

Остання ніч подорожі була неспокійною. У сусідньому номері поселився шанувальник водних процедур, який хлюпався у душі щогодини. Дивна конструкція ветиляційної шахти давала можливість достойно оцінити акустичні характеристики сусіднього санвузла. Після котрогось разу, я запхав рушник між ущільнювачем вентиляції та гратками жалюзі. Тиша тривала недовго: місцеві провайдери нарешті схаменулися, й по черзі перемикаючи мережі, почали вітати мене з прибуттям на терени Туреччини, надсилаючи sms-повідомлення. Десь о п’ятій зателефонував адміністратор, замість вітання увімкнувши симфонічну музику.

Внизу нас зустрів той самий водій, що привіз до готелю. Вночі Стамбул більше схожий на східне місто, аніж удень. Не сяють вітрини, мало рекламних щитів, не помітні багатоповерхівки. Лише тіні мінаретів та химерні обриси дахів на тлі ледь підсвіченого неба. Модні мерехтливі вогники обабіч дороги не здаються тут недоречними, лише додають втаємниченості нічному місту.

______

Пані офіцер, що командувала металодетектором при вході до аеропорту, звертається до мене турецькою. Не розуміючи, що вона каже, прошу її повторити те саме англійською. Вона посміхається, зрозумівши, що помилилася, повторює. Тож треба таке: чотирьох неповних днів турецького дощу більше ніж досить, щоб тебе не могли відрізнити від турка!

І як це воно сталось так,
Що в турка я перевернувся?
(Запорожець за Дунаєм)

 

Лютий 2006р.
Андрій Яковенко

Близькосхідна Європа, Частина 3, Острови

 

You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. Both comments and pings are currently closed.

AddThis Social Bookmark Button

Comments are closed.