Наши друзья:

SOAR Yoga :: Проект Андрея Рожнова
Сайт Вячеслава Гуцалюка
Сайт Оксаны Сиваковской
http://www.yoga.lv

Путешествия :: Андрей Яковенко :: "Близькосхідна Європа"

Близькосхідна Європа

Ой ви, миші-мишинята,
Сивенькії шкурки!
Нащо бабу зграбували,
Наче тії турки?
(так я вперше почув про
турків від своєї бабці)

Сьогодні зранку у новинах був репортаж з Туреччини. Тепер це модно, адже ця країна тепер у першу чергу асоціюється із пташиним грипом, тему майбутньої пошесті тепер не оминають навіть суто рекламні видання. Але цього разу нас спробували здивувати іншим: у Стамбулі все засипане снігом, транспорт там не їде, злітні смуги аеропортів заблоковані кучугурами, а рух у Босфорі припинено. Там тепер майже мінус п’ять градусів. Але ж у нас мінус двадцять п’ять! Хочу в Стамбул! Вірніше – знов хочу. "Знов" – це через те, що щойно минуло два тижні, як ми повернулися з цього європейського міста азійської країни. Мені тепер навіть важко пригадати, коли вперше я почав лаштуватися в ту подорож, яка стільки разів щоразу відкладалося. Та нарешті, між Різдвом та старим Новим Роком, ми вибралися.

Маленький Боїнг на шаленій швидкості починає знижуватись. За вікнами – суцільний морок. Але, на висоті близько одного кілометра (якщо вірити моніторам), літак виринув з-під хмар і, не знижуючи швидкості, став розвертатися, заходячи на посадку. Під нами було розбурхане Мармурове море, де вітер ганяв хвилі, увінчані "барашками". З такої висоти можна було розгледіти не тільки танкери та океанські лайнери, але й дрібні буксири та рибальські човни. Та несамовитий низовий вітер дошкуляв не тільки тим, хто був на морі, але й тим, хто летів над ним: літачок тремтів, як птах, його кидало в різні боки та посипало то снігом, то дощем. Та пілоти вправно вели машину, незважаючи на подібні дрібниці. Зрештою ми стали гасити швидкість і у черево літака націлилися гостроверхі мінарети стародавніх мечетей, а на череп’яних дахах більш пізньої забудови забіліли унікальні, виключно турецькі, антени етерового телебачення. Торкаємося смуги, майже в ту ж мить вмикається реверс, при цьому чутно, як під сидіннями починають рухатися торби та валізки, яким не було за що вчепитися.

Перше враження від міста – мало машин, багато асфальту, уважні та спокійні водії. Майже всі міста, де мені пощастило побувати, очевидці характеризували заяложеним терміном "місто контрастів". Якоюсь мірою я завжди був із цим згоден. Завжди, але не цього разу. Сучасний Стамбул є дивним містом, де не контрастують між собою стародавні сірі стіни споруд часів Константинополя з ультрасучасним швидкісним трамваєм, який бесшумно рухається по вузеньких провулках. А один з найдовших у світі мостів не спотворює своїм модерновим виглядом пейзаж азійського берега, що дійсно більш схожий своєю низькоповерховою забудовою на якесь близькосхідне місто, аніж на сучасний мегаполіс.

Якщо висловитися якомога коротше та точніше – все, про що я довідався з путівників та відгуків туристів, дійсності майже не відповідало. Це було справжнім сюрпризом. Власне, я відкривав для себе місто, яке, як до цього часу мені здавалося, збереглося лише в романах Малика та Загребельного.

По Стамбулу бігати – марна справа. Жоден екскурсовод не покаже вам стільки цікавинок, скільки їх саме розкриє це неймовірне місто. Тут треба повільно чвалати по бруківці, заходити, куди заманеться та не перейматися дрібницями. Тут смачно годують, чудово співають, душевно балакають "за жизнь". Тут безліч котів, а вони знають, де варто селитися.

Тут чимало книгарень, адже стамбулці багато читають. Читають, навіть вмостившись серед стелажів магазину і ніхто цьому не перешкоджає. Можливо, причина тому є непомірні ціни на книги.

А ще стамбульці рибалять. Гатка, уздовж Босфору вся викладена купками каміння, подекуди навіть є халабуди з того ж каміння, скріпленого цементовим розчином. Все це – спорудки, що їх зробили рибалки, "закріпившись", на рибних місцях. Щось подібне я бачив хіба що у Києві на Дніпрі. Досить оригінальний процес я спостерігав на Галатському мосту, що перекинутий через бухту Золотий Ріг: рибалка чіпляє до спінінга невеличку сітку, та закидує її у звичайний спосіб, так, мовби на кінці льоски причеплена блешня. За допомогою цього пристосову ловиться дрібна рибка, яка у свою чергу служить наживкою для більш солідної здобичі. Найсоліднішою здобиччю у біогеоценозному ланцюжку є зголоднілі перехожі, які споживають цю ж таки рибу у ресторанчиках, що у великій кількості розташовані на першому поверсі мосту. Конструкція мосту – нехитра, але оригінальна: з двох берегів бухти тягнеться двоповерхова металева конструкція, при цьому підлога першого поверху не набагато вище рівня води. Як вже згадувалося, перший поверх зайнятий ресторанчиками, але за винятком фарватеру, де є розрив і де проходять невеличкі пароплавчики. Над "розривом" існує рухома частина "другого поверху", підйом якої забазпечує прохід більших суден. Дуже цікаво спостерігати, сидючи у одному з ресторанчиків, як один з шнурків, що спускається у воду з поверху, по якому їздять трамваї, раптом напружується, починає змотуавтись, а рибка, що раптом вихоплюється з води, злітає метрів на п’ятнадцять та зникає десь угорі.

Дуже близько від Галатського мосту, де він зростається з північним берегом Золотого Рогу, знаходиться нижня станція так званого "Тунелю". Що воно є, я так і не зрозумів. Щось схоже на старезний підземний фунікулер. Підземелля викладено цеглою, порослою мохом. Вхід – по дрібних жетончиках, які завбільшки з одно-копієчну монетку. На мапі станції quot;тунелю" позначені так само, як і станції метро. Але, що ж власне таке "метро по-стамбульськи", з’ясувати, за браком часу, не пощастило.

Вийшовши з верхньої станції на поверхню, уточнюємо, чи дійсно ми знаходимося у районі Істікляль. Помилки не сталося, адже зупинок лише дві: перша й остання. Перше, що вразило – два автобуси міліції у повній амуніції та при зброї. Торпедо обох автобусів були закладені сендвичами, термосами та одноразовим посудом і мені залишилося порадуватись за служивих, про яких так дбає держава. У Стамбулі взагалі багато поліції, пішої, дорожньої, автопатрулів та якихось карабінерів. Цікаво, що на машинах вони рухаються, постійно увімкнувши обидва проблискових маячки, що неприпустимо скрізь, де я бував до цього, бо це паралізувало б вуличний рух.

Істікляль – пішоходна вулиця європейського типу, де цікаво аборигенам, та нудно мені, бо за чимось подібним можна податися не перетинаючи кордону. Кажуть, тут ходить трамвай, я навіть бачив рейки. Замість бруківки тут все вимощене плиткою формату А4, що не запобігає утворенню калюж, у які я раз у раз потрапляв. Бачили ми там крім усього якісь амбасади, скоб’яні лавки, сувенірні магазини, крамниці несправжніх старожитностей та бутіки з різним мотлохом. Коли дощ трохи вщух, вдалося розгледіти православну церкву, але, на жаль, внутрішня її брама була зачинена. Зачинено було, також, у вірменському храмі. Якось, само по собі, опинилися ми на так званому "рибному базарі". Власне, то був не базар, я провулок, де торгували рибою та іншими морськими стравами. Ми там навіть зїли щось важкозрозуміле у підозрілій забігайлівці. Проблем не виникло, але там, звідки я родом, таке не їдять. Згодом ми знайшли справжній рибний базар, але то – згодом. Мій підсумок: Істікляль чудовий, але не для нас. Мандрувати там нема де.

Читати далі...

Січень 2006р.
Андрій Яковенко